Володимир Кравчук

Казки від тата. Слоненяткова весна

Сьогодні цілей день Слоненятко програлося на галявині разом з друзями та особливим новим гостем.

До них завітав молодий Лелека. Йому не виповнилося ще й року, і друзі були з ним знайомі лише кілька місяців. І хоча він був ще зовсім лелеченям, але завжди поважно представлявся лелекою. Такий гордий був, ходив на своїх високих тонких ніжках, стукотів червоним дзьобом. Та особливо подобалося друзям, коли Лелеченя розправляло свої широченні крила. Тоді вони могли позмагатися зі Слоненятком хто краще ганяє вітер у спеку  –  Лелеченя крилами чи Слоненятко своїми великими вушками.

Гралися вони сьогодні до самого заходу сонця, бо Лелеченя мало відлітати до іншої загадкової країни, в якій воно народилося. І ось про що вони говорили…

«Як далеко та країна, куди ви летите?» -спитав Білий Папуга.

«Дуже далеко!» — гордо мовив малий Лелека. «Бо летів я до вас на острів разом з батьками дуже довго, пролітали гори і ліси, острова в океані і різні моря.»

«А навіщо тобі було так довго летіти» — продовжували цікавитися друзі.

«Як навіщо? Бо прийшла осінь, ставало холодно, і батьки казали, що незабаром мав піти сніг і завірюха. А що ж нам тоді їсти у сніг?»

«Дивно» — мовило Слоненятко. «Нам це важко зрозуміти, бо ж у нас цілий рік однаково тепло і сонячно, і ніколи не буває завірюх.»

«А там буває».

«Тоді чому ж ви знов туди повертаєтесь? Навіщо вирушати в таку небезпечну подорож?» — стрибаючи від цікавості, питало Кенгурятко.

«Як це навіщо? В тій країні якраз почалася весна! Морози скінчилися, на деревах вже з’являються перші зелені листочки, на галявинах соковита травичка. Там свіже і чисте повітря, трошки прохолодніше, з ніжним вітерцем. Батьки навчать мене вити гніздечко, я буду піклуватися про братика і сестричку, яких мама теж збирається народити, як ми прилетимо на батьківщину. І як же мені не повертатися, коли я там народився. Там дуже добрі люди, турботливі і щирі. З вами теж добре, і ви теж чудові друзі. Але там я мрію, коли стану дорослим, зустріти свою долю, створити сім’ю і потім, прилетіти з малими лелеченятами на цей острів і познайомити їх з вами, друзі… »

Звичайно ж сумно було друзям, і Папузі, і Кенгуряткові, всім-всім, і особливо нашому Слоненяткові розлучатися з вірним товаришем, але сонечко сіло за небокрай і треба була вкладатися спатки.

Слоненятко лежало у своєму затишному ліжечку і думало, чому все так цікаво склалося. Десь є завжди однаково тепла погода, а десь буває так, що клімат постійно змінюється. З одного боку добре, що йому можна кожного дня бавитися з друзями на галявині біля океану. А з іншого боку, так хочеться подорожувати. Хочеться побачити на деревах молоді листочки. Він уявляв собі острів з деревами без густого зеленого листя, уявляв сніг, і йому було смішно, як би оце дивно виглядали пальми з голими гілками на білосніжному полі. Напевно просто як чорні палиці. І потім Слоненятко уявило, якби ж то воно раділо, коли на пальмах знов з’являлися б молоді соковиті листочки, а снів розтанув і струмочками котився б в океан.

«Напевно, коли ми бачимо кожного дня літо – ми перестаємо його цінувати. А коли в іншій далекій країні після зими приходить весна, то це має бути просто вибух емоцій і щастя – бо тоді всі на мить зупиняються і помічають зміни, яке життя навколо гарне і чарівне. Завтра обов’язково зупинюсь і буду радіти сонечку, друзям і новому дню. Як весні!»

Такі от дорослі думки приходили в голову малому Слоненяті. І разом з ним він ставав дорослішим, добрішим і щасливішим.

© Володимир Кравчук

https://www.instagram.com/vladimirkravchuk/

https://www.facebook.com/vladimir.kravchuk.9

Поделиться

Добавить комментарий