Володимир Кравчук

Зимова казка для закоханих.

Вони в котре знову розмовляли по телефону про все на світі. Їй хотілося поговорити, йому – просто чути її голос.

Вже було пізно, час до сну.

— А тепер розкажи мені казочку або заспівай колискову. Немає чого сміятися, інакше на твоїй совісті буде безсонна ніч однієї дівчини на іншому краю міста.

— Але…

— Будь ласка, будь ласка, будь ласочка!

— Тепер вже точно відмовитися просто неможливо. Добре. Згода. Лягай, вмощуйся під твою теплу ковдру і слухай )

— Розповідай, я готова!

… І він почав імпровізувати.

Казка про ліхтарик і сніжинку.

«Між будинками, серед вогників протилежних вікон, посеред двору стояв високий, але зовсім одинокий ліхтарик. Своїм помаранчево-туманним світлом він намагався подарувати тепло всім оточуючим. Та, хоч він і був один у дворі, мало хто звертав на нього увагу.

Якось однієї ночі почалася завірюха. Сніг пішов раптово, і був такий густий, що ліхтарик опинився зовсім сам серед цього дивного танцю зимової заметілі.

Раптом, серед тисячі снігових пластівців, він помітив веселу сніжинку. Вона відступилася від своїх подруг, і почала танцювати для нього. Самотній ліхтарик не міг повірити своїм очам. Його помітили, і не просто помітили…

Змінюючи швидкість, сніг падав додолу, на землю, а от сніжинка зовсім не летіла донизу. Ніби у невагомості, вона вільно змінювала напрям, кружляла навколо ліхтарика, ніжно йому посміхалася і шепотіла, шепотіла, шепотіла…

І він відразу зрозумів, що зустрів свою сніжинку. І в цю мить він був самим щасливим ліхтариком у світі. Можливо в неї є свій власний, по-своєму прекрасний ліхтар, він того не міг знати. Але якби і взнав – його щастя від того б не змінилося. Головне, що він знайшов її… чи можливо це вона знайшла його…

Вона станцювала ще декілька па, і, не прощаючись, злетіла догори, проти падіння решти сніжинок, просто полинула до небес.

Ліхтарик задумався. В такої чарівної сніжинки обов’язково має бути своє власне ім’я. Як люди дають назви тим зіркам, до яких відлетіла вона; як тисячі, мільйони зірок мають імена, так і мільярди сніжинок мають свої. Але імена їм дають не люди, а ліхтарики. Він відчув як вона шукає свого ліхтарика і своє ім’я.

Заметіль витанцьовувала навколо нього, ніби ворожила. Ніби зимові дідугани по-черзі дмухали на сніг з різних сторін. Але ліхтарик вже цього не помічав. Він не переставав вірити, що колись його сніжинка повернеться, і він зможе прикрасити її ім’я самими солодкими літерами. І лише зачаровано дивився в небо.

Відтепер щоночі ліхтарик намагався сяяти своїм гарячо-помаранчевим світлом якомога яскравіше, щоб одного разу, пролітаючи над ним, сніжинка помітила його, знов покружляла навколо, і, ніжно йому посміхаючись, просто шепотіла, шепотіла, шепотіла…»

Він відчув, що вона вже солодко спить, і подумки, пригорнув її до себе, обережно вкрив ковдрою та непомітно поцілував. Любов – дивна річ. Любов – це найніжніша казка у кожному з нас…

© Володимир Кравчук

https://www.instagram.com/vladimirkravchuk/

https://www.facebook.com/vladimir.kravchuk.9

 

Поделиться

Добавить комментарий